Telegram Group & Telegram Channel
😑 Підкреслила для себе словосполучення "Ukrainian killjoy" у колонці, яку написала для для The Guardian очільниця Українського інституту в Лондоні, історик Олеся Хромейчук.

Вона розповідає про те, як складно їй говорити про війну серед друзів, колег, на публічних заходах — тому що люди більше не хочуть слухати про біду українців. (А це, нагадаю, людина живе у Лондоні, де рівень співчуття українцям доволі високий.)

Поняття "Ukrainian killjoy", як вона пише, вигадав хтось із її друзів — Хромейчук описує це як явище, коли ти продовжуєш говорити про війну, а люди хочуть говорити про своїх дітей, майбутнє та всі ті чудові речі, які дають надію.

Вона також каже, що коли її запрошують говорити на міжнародних платформах, то дедалі частіше заохочують говорити "про мир, відбудову та примирення".

Все це, думаю, очікувано — ми маємо справу з людською природою і реакціями, нема чому дивуватися. Хромейчук також згадує про хибне уявлення декого з її співрозмовників-іноземців, що, мовляв, "ми дали вам усе, а ви досі не перемогли". Як би гірко і неприємно не було це чути — все це треба враховувати при побудові подальшої комунікації з зовнішнім світом.

Я зараз бачу більшу проблему в іншому. На етапі, коли "світ втомився від України", особисто я покладала великі надії на "м'яку силу" — зокрема, на культурну дипломатію, здатність представників культурної сфери транслювати потрібні нам наративи через представлення своєї творчості.

І останнім часом у мене таке враження, що все це різко скорочується. Що скоро не буде кому цим займатися — з тих людей, яким є що показати, які говорять конструктивно, зрозуміло, які готові відповідати на складні і подекуди ідіотські запитання.

Візьмімо сферу кіно — через стан справ у Держкіно, мені здається, голос талановитих представників української кіноіндустрії у світі взагалі не представлений. (Виправте мене, якщо знаєте про позитивні приклади останніх року-півтора.)

Так, зараз док "20 днів у Маріуполі" потрапив у число номінантів на "Оскар" — але це не про українську кіноіндустрію, адже цей фільм робили репортери Associated Press. У будь-якому разі, звичайно, кампанія на підтримку цього фільму буде голосом за Україну і за зруйнований росіянами Маріуполь.

Є низка українських письменників і письменниць, які періодично виступають закордоном. Але візьмімо одного з найвідоміших українських письменників закордоном — Сергія Жадана. Ось фрагмент із недавнього його інтерв'ю Радіо НВ. Він каже, що не хоче їздити закордон, бо це вже стало дуже виснажливо — повторювати очевидні речі.

"Я не хочу вчергове приїжджати і пояснювати, що агресор це агресор, що окупант це окупант, що українці мають право залишатися живими. Мають право на свою свободу, на те, щоб у нас виростали діти. Тобто якісь такі елементарні речі, які ти сьогодні маєш пояснювати."

То що буде далі з голосом України закордоном, якщо зараз такі люди як Жадан більше не хочуть витрачати час на пояснення очевидних речей? (І я його розумію.)

Все це — складні питання, які спливли в мене в голові цього ранку після прочитання тексту Олесі Хромейчук. Якщо маєте свої ідеї/спостереження/враження, діліться.



tg-me.com/oldyorktimes/703
Create:
Last Update:

😑 Підкреслила для себе словосполучення "Ukrainian killjoy" у колонці, яку написала для для The Guardian очільниця Українського інституту в Лондоні, історик Олеся Хромейчук.

Вона розповідає про те, як складно їй говорити про війну серед друзів, колег, на публічних заходах — тому що люди більше не хочуть слухати про біду українців. (А це, нагадаю, людина живе у Лондоні, де рівень співчуття українцям доволі високий.)

Поняття "Ukrainian killjoy", як вона пише, вигадав хтось із її друзів — Хромейчук описує це як явище, коли ти продовжуєш говорити про війну, а люди хочуть говорити про своїх дітей, майбутнє та всі ті чудові речі, які дають надію.

Вона також каже, що коли її запрошують говорити на міжнародних платформах, то дедалі частіше заохочують говорити "про мир, відбудову та примирення".

Все це, думаю, очікувано — ми маємо справу з людською природою і реакціями, нема чому дивуватися. Хромейчук також згадує про хибне уявлення декого з її співрозмовників-іноземців, що, мовляв, "ми дали вам усе, а ви досі не перемогли". Як би гірко і неприємно не було це чути — все це треба враховувати при побудові подальшої комунікації з зовнішнім світом.

Я зараз бачу більшу проблему в іншому. На етапі, коли "світ втомився від України", особисто я покладала великі надії на "м'яку силу" — зокрема, на культурну дипломатію, здатність представників культурної сфери транслювати потрібні нам наративи через представлення своєї творчості.

І останнім часом у мене таке враження, що все це різко скорочується. Що скоро не буде кому цим займатися — з тих людей, яким є що показати, які говорять конструктивно, зрозуміло, які готові відповідати на складні і подекуди ідіотські запитання.

Візьмімо сферу кіно — через стан справ у Держкіно, мені здається, голос талановитих представників української кіноіндустрії у світі взагалі не представлений. (Виправте мене, якщо знаєте про позитивні приклади останніх року-півтора.)

Так, зараз док "20 днів у Маріуполі" потрапив у число номінантів на "Оскар" — але це не про українську кіноіндустрію, адже цей фільм робили репортери Associated Press. У будь-якому разі, звичайно, кампанія на підтримку цього фільму буде голосом за Україну і за зруйнований росіянами Маріуполь.

Є низка українських письменників і письменниць, які періодично виступають закордоном. Але візьмімо одного з найвідоміших українських письменників закордоном — Сергія Жадана. Ось фрагмент із недавнього його інтерв'ю Радіо НВ. Він каже, що не хоче їздити закордон, бо це вже стало дуже виснажливо — повторювати очевидні речі.

"Я не хочу вчергове приїжджати і пояснювати, що агресор це агресор, що окупант це окупант, що українці мають право залишатися живими. Мають право на свою свободу, на те, щоб у нас виростали діти. Тобто якісь такі елементарні речі, які ти сьогодні маєш пояснювати."

То що буде далі з голосом України закордоном, якщо зараз такі люди як Жадан більше не хочуть витрачати час на пояснення очевидних речей? (І я його розумію.)

Все це — складні питання, які спливли в мене в голові цього ранку після прочитання тексту Олесі Хромейчук. Якщо маєте свої ідеї/спостереження/враження, діліться.

BY Old York Times




Share with your friend now:
tg-me.com/oldyorktimes/703

View MORE
Open in Telegram


Old York Times Telegram | DID YOU KNOW?

Date: |

Importantly, that investor viewpoint is not new. It cycles in when conditions are right (and vice versa). It also brings the ineffective warnings of an overpriced market with it.Looking toward a good 2022 stock market, there is no apparent reason to expect these issues to change.

Spiking bond yields driving sharp losses in tech stocks

A spike in interest rates since the start of the year has accelerated a rotation out of high-growth technology stocks and into value stocks poised to benefit from a reopening of the economy. The Nasdaq has fallen more than 10% over the past month as the Dow has soared to record highs, with a spike in the 10-year US Treasury yield acting as the main catalyst. It recently surged to a cycle high of more than 1.60% after starting the year below 1%. But according to Jim Paulsen, the Leuthold Group's chief investment strategist, rising interest rates do not represent a long-term threat to the stock market. Paulsen expects the 10-year yield to cross 2% by the end of the year. A spike in interest rates and its impact on the stock market depends on the economic backdrop, according to Paulsen. Rising interest rates amid a strengthening economy "may prove no challenge at all for stocks," Paulsen said.

Old York Times from us


Telegram Old York Times
FROM USA