Анахронізм

Бачення України

Ще до того як ідея українського сувернітету стала мейнстрімом і Україна вперше проголосила незалежність у 1918 році, існували українські політичні організації та діячі, які воліли бачити українські землі де-небудь (іноді у цілком фантастичних державних утвореннях), але не в Соборній Українській Державі.

Чи не найпершою політичною організацією в Україні було Кирило-Мефодіївське товариство, членами якого був Шевченко зі своїми кентами (братчиками). Вони вбачали в Україні ядро прийдешньої демократичної конфедерації всіх слов’янських народів. Суб’єкти цієї конфедерації мали бути суверенними і рівними між собою, з беззаперечним правом на розвиток національних мов та культур.

Українці, на відміну від інших слов’ян, ніколи не придумували собі царя і панів (їм їх завжди “підкидали” сусіди). Окрім цього вони були глибоко релігійними, і плекали традиції козацького народовладдя. Тому українці мають найбільше завдатків для управління майбутньою утопічною слов’янською конфедерацією, і саме Україна (а не Росія, Польща чи Чехія) має очолити державу всіх слов’ян. Так думали члени товариства.

Через рік після арешту братчиків, в 1848 на Галичині виникла Головна Руська Рада, яка заявила, що галицькі русини є частиною 15-ти мільйонного українського народу. Рада бачила майбутню Україну в межах Австрійської імперії, в якій польську частину Галичини відділять від української, а потім українську Галичину об’єднають із Буковиною і Закарпаттям, створивши українську адміністративну одиницю, в якій можна би було домагатися соціальної справедливості, і розвивати українську мову та культуру.

Драгоманов, який наприкінці 19 соліття надихнув нове покоління на боротьбу за українські інтереси, був прихильником радикальної децентралізації і місцевого самоврядування. Він вважав, що саме громада (найдрібніша адміністративна одиниця) має бути найголовнішою ланкою організації суспільства. Кожна така громада мала мати широкі повноваження, колективно володіти усією землею та знаряддями праці.

Громади мали б утворити федерацію, будуючи державу добровільно "знизу догори", а не насильницьким методом - "згори донизу". Українські громади Драгоманов бачив частиною Російської Федерації, в рамках якої українська нація могла б виражати свою волю. Ніякої української державності при цьому не було передбачено.

Впродовж довгого 19-го століття українці визначалися з тим, чи вони окремий від росіян народ, чи ні. Якщо в Росії за єдність “малоросів” і “великоросів” виступала вся самодержавна махіна, то на Галичині адвокатом російського імперіалізму була потужна москвофільська течія. В 1870 москвофіли засновують у Львові Рускую Раду, яка вважала Галичину невід’ємною частиною Русі (тобто Росії), українців і росіян - єдиним народом з однією літературною мовою, а православ’я - ядром цього народу.

Не зважаючи на це все, на початку 20-століття українським двіжом керували прихильники української національної автономії. Звісно ж разом з тим були і такі організації, які виступали проти будь-якої політичної автономії України. Більшість російських партій заперечували право українського народу на хоч якесь самоуправління, а про незалежність в Російській Думі не заїкався ніхто. Прихильники незалежності довго були маргіналами, але настав і їхній час - Четвертий Універсал Української Центральної Ради проголосив незалежність УНР.

Не оминула українська незалежність і комуністичний табір. Значна частина українських комуністів на початку 20-х років вбачала в більшовицькій партії знаряддя російського шовінізму та імперіалізму, засуджувала окупацію України радянськими військами, критикувала надмірну централізацію СРСР, прагнула створити окрему українську Червону Армію, та заперечувала вищість пролетаріату над селянством.

www.tg-me.com/us/Анахронізм/com.anachr0nism/135

1.3K viewsAug 24, 2021 at 18:12

Бачення України

Ще до того як ідея українського сувернітету стала мейнстрімом і Україна вперше проголосила незалежність у 1918 році, існували українські політичні організації та діячі, які воліли бачити українські землі де-небудь (іноді у цілком фантастичних державних утвореннях), але не в Соборній Українській Державі.

Чи не найпершою політичною організацією в Україні було Кирило-Мефодіївське товариство, членами якого був Шевченко зі своїми кентами (братчиками). Вони вбачали в Україні ядро прийдешньої демократичної конфедерації всіх слов’янських народів. Суб’єкти цієї конфедерації мали бути суверенними і рівними між собою, з беззаперечним правом на розвиток національних мов та культур.

Українці, на відміну від інших слов’ян, ніколи не придумували собі царя і панів (їм їх завжди “підкидали” сусіди). Окрім цього вони були глибоко релігійними, і плекали традиції козацького народовладдя. Тому українці мають найбільше завдатків для управління майбутньою утопічною слов’янською конфедерацією, і саме Україна (а не Росія, Польща чи Чехія) має очолити державу всіх слов’ян. Так думали члени товариства.

Через рік після арешту братчиків, в 1848 на Галичині виникла Головна Руська Рада, яка заявила, що галицькі русини є частиною 15-ти мільйонного українського народу. Рада бачила майбутню Україну в межах Австрійської імперії, в якій польську частину Галичини відділять від української, а потім українську Галичину об’єднають із Буковиною і Закарпаттям, створивши українську адміністративну одиницю, в якій можна би було домагатися соціальної справедливості, і розвивати українську мову та культуру.

Драгоманов, який наприкінці 19 соліття надихнув нове покоління на боротьбу за українські інтереси, був прихильником радикальної децентралізації і місцевого самоврядування. Він вважав, що саме громада (найдрібніша адміністративна одиниця) має бути найголовнішою ланкою організації суспільства. Кожна така громада мала мати широкі повноваження, колективно володіти усією землею та знаряддями праці.

Громади мали б утворити федерацію, будуючи державу добровільно "знизу догори", а не насильницьким методом - "згори донизу". Українські громади Драгоманов бачив частиною Російської Федерації, в рамках якої українська нація могла б виражати свою волю. Ніякої української державності при цьому не було передбачено.

Впродовж довгого 19-го століття українці визначалися з тим, чи вони окремий від росіян народ, чи ні. Якщо в Росії за єдність “малоросів” і “великоросів” виступала вся самодержавна махіна, то на Галичині адвокатом російського імперіалізму була потужна москвофільська течія. В 1870 москвофіли засновують у Львові Рускую Раду, яка вважала Галичину невід’ємною частиною Русі (тобто Росії), українців і росіян - єдиним народом з однією літературною мовою, а православ’я - ядром цього народу.

Не зважаючи на це все, на початку 20-століття українським двіжом керували прихильники української національної автономії. Звісно ж разом з тим були і такі організації, які виступали проти будь-якої політичної автономії України. Більшість російських партій заперечували право українського народу на хоч якесь самоуправління, а про незалежність в Російській Думі не заїкався ніхто. Прихильники незалежності довго були маргіналами, але настав і їхній час - Четвертий Універсал Української Центральної Ради проголосив незалежність УНР.

Не оминула українська незалежність і комуністичний табір. Значна частина українських комуністів на початку 20-х років вбачала в більшовицькій партії знаряддя російського шовінізму та імперіалізму, засуджувала окупацію України радянськими військами, критикувала надмірну централізацію СРСР, прагнула створити окрему українську Червону Армію, та заперечувала вищість пролетаріату над селянством.

BY Анахронізм