Перший мій бойовий виїзд запам'ятається на все життя. До переводу в 78 полк я служив в 122 бригаді ТрО. Але там були в основному блокпости та спостереження за морем.

Через місяць після переводу в полк ми вже рушили до фронту. Завдання не були конкретно доведені: «на місці зустрінете розвідника, і він вам все розповість».

Після висадки на точці збору ми вирушили пішим маршем близько 3 кілометрів земляною дорогою вздовж посадки. Через те що у більшості це був перший такий вихід, то ми взяли з собою купу бк, гранати, одноразки (гранатомети), багато води, etc.

Зупинившись на першій же точці, щоб перевести дихання, ми відразу ж викинули зі своїх рюкзаків банки енергетиків, деякі запаси їжі, інакше ми б просто не дійшли. Відпочивши лише дві хвилини ми знову пішли. Цього разу треба було рухатися швидше та акуратніше, деінде бігти.

Провідник вів нас замінованою дорогою всередині посадки. Будь-які рухи убік загрожували нам у кращому разі відірваними кінцівками.

Діставшись точки, а це був нещодавно відбитий у росіян їхній бліндаж, ми зустрілися з розвідником. Він довів нам завдання: йти за ним і у випадку контакту - зачищати позиції росіян.

Ми висунулися. Прямо біля бліндажу за два метри від спостережного посту лежав накритим труп суміжників. Пройшовши по вузькій доріжці по посадці далі близько п'ятдесяти-семидесяти метрів розвідник рукою дав знак, щоб ми присіли. Потім команду відходити.

Ми пішли всередину бліндажу і чекали на подальші накази. Виявилося, що нам доведеться чекати настання темряви. Бо доріжка, по якій ми йшли, вела нас прямо на кулеметне гніздо противника. І ми чекали, поки її розбере артилерія.

Але як стемніло нашому розвіднику по рації передали, щоб він виводив усіх звідти, включно з суміжниками, тому що артилерія буде «розбирати» всю посадку і може зачепити нас.

Було близько одинадцятої ночі. Суміжники були здебільшого із недавно мобілізованих чоловіків літнього віку, тому почувши, що треба виходити, вони недисципліновано почали штовхатися, намагаючись у темряві пробратися у вузькій лінії окопа. Наш загін ледь вибрався, щоб його не роз'єднав натовп чоловіків, які нічого не розуміють.

Ми швидко перебігли по одинці дорогу, опинившись у колишньому «секреті». До початку роботи нашої артилерії залишалося менше ніж 10 хвилин. Провідник повів суміжників. Наш загін вирішив почекати, поки вони вийдуть аби не створювати такий величезний натовп. Нашим провідником став боєць «Азова», який разом із двома побратимами мали залишитися там на спостережних постах.

Ми почекали поки він одягнеться і висунулися. Він підсвічував дорогу екраном телефону собі під ноги, ми тримали один одного за лямки бронежилету і обережно пересувалися. Раптом гучний свист змусив нас упасти.

«Артилерія б'є. Ми не встигнемо, краще нам повернутися в «секрет» і сховатись у лежанках, поки не закінчиться», - сказав він.

Ми дочекалися доки він очолить колону і почали виходити. Ще два снаряди, що пролетіли над нами, змусили нас змінити крок на біг. Провідник ледве встигав підсвічувати телефоном, вже не під ноги а просто на дерева. Тому ми прибігли коли канонада над нами була в розпалі.

Я вмістився у лежанці на одного з ще двома хлопцями. Один із нашого загону, а другий із «Азова». Інші сховалися в вузьку траншейку десь впьятьох. Наша лежанка була накрита на зразок намету і замаскована гілками.

Я бачив маленький шматочок ночі переді мною, яка майже постійно освітлювалася спалахами. Все свистіло і вибухало довкола. Свист і гуркіт був по обидва боки від нас. Чулися звуки ламаних гілок. Я розплющував очі, бо був на спині і дивлячись у вихід «намету» бачив то спалахи, то дим, іноді противник кидав освітлювальні лампи, так звані «люстри».

Чуючи свист я напружувався всім тілом, притискаючи вимкнені навушники якомога сильніше до вух. Рація була лише у командира, тому ми не знали нічого про те, як там наші хлопці.

Продовження у коментарях

📍Інстаграм Вождя

ЕПІЗОДИ ВІЙНИ