ПРИРОДА ВИПРОБУВАНЬ

«Чому?»

Книга Філіпа Янсі з однойменою назвою потрапила мені до рук у 16 років. Тоді прочитав її за 2-3 години. Згадую, що Філіп доводив, що Бог не відповідає на подібні питання. Це кидає виклик. Окей, що тоді залишається поза нашим поглядом? Гарну відсилку залишив Авраам.

Його життю важко дати оцінку: Божий поклик він отримав у 75. Усе подальше життя він називав себе “мандрівником і приходьком”, перебуваючи у краї, який Бог йому обіцяв. Ще Він обіцяв, що зробить його батьком народів. А для цього потрібен був син, якого вони чекали 25 років.

“Бог нагледить” - фраза, яку він говорить сину, коли веде його до жертівника. Ця історія захищена від посторонніх очей куполом дій. Мало що може допомогти чи наштовхнути нас на почуття Авраама. Якщо ж навіть хтось натрапляє на слід, то з гіркотою розуміє, що це його власні почуття, а не Авраамові. Бо майбутній отець віри в обличчі Ісака ризикує втратити все. І, виглядає, що відповідь на питання “Чому” не полегшить його шлях.

Здається, що Авраам геть не мислить, або ж мислить зовсім іншими категоріями, ніж читачі цієї історії. Він ніби забув, що у нього не дванадцять синів, як у Якова. У нього лише один - той, якого він любить. Однак Авраам не сумнівається. Він вірить у протиріччя.

“Бог нагледить”. Авраам зустрічається з парадоксальним Богом. Тим, що залишив обіцянку, яку закликає тепер віднести на гору Морія. Богом, який не відповідає на питання, а наказує вбити власного сина. Бога цієї історії неможливо помістити у логічну систему координат. Будь-яка логіка ламається об прості відповіді та неуважне прочитання. Шлях до розуміння цієї історії лише один - одягнути взуття Авраама та пройти цей шлях поряд.

Цей поклик звучить обурливо, але він не намагається скасувати чи сперечатися з ним. Він не сумнівається, не озирається в страху сторонами і не кидає викликів небу. Який з батьків так легко згодився б втратити свою дитину? А скільки дітей, подібних Ісаку ви знаєте?

Нічого не знає Сара, найближчий слуга, - а чи хтось здатний зрозуміти Авраама? Він бере єдиного сина і йде. Він вірить і ця віра виходить за межі звичних уявлень. Авраам не шукає полегшення дороги, альтернативних відповідей чи пояснень. Він відмовляється керувати власним життям. Він слідує за покликом.

Ці обставини змушують по-іншому поглянути на новозавітню молитву “Не введи нас у спокусу”. Вона схожа на прохання не опинитись у ситуації Авраама. Як писав Уолтер Брюгеман: “Ця молитва - прохання про те, щоб така ситуація не була настільки критичною, що відкриються наші недоліки. У ній ми знаходимо страх, що при наближенні такого випробування ми виявимося неспроможними”.

А одне з найбільших випробувань нашої віри це пошук простішого шляху. Знайти менш вимогливу альтернативу Богу: пояснювану, передбачувану і, бажано, щоб з можна було домовитися. Обивателя неймовірно обтяжує думка, що Бог - не логічний постулат. Він не зобов’язаний діяти послідовно, згідно з нашими раціональними очікуваннями. Бог - вільний володар, який діє за своєю волею.

“Бог нагледить”. У що вірив Авраам? Він вірив Тому, Хто послав це випробування. Він знаходив прихисток у Бозі, який послав йому випробування. Він вірить, що прийде викуплення. Він вірить, що “Бог нагледить”. І йде до кінця. Він не розуміє ні причин, ні наслідків. Залишається віра, що Той, хто послав це випробування має порятунок.

Далі буде…

Текст вийшов величеньким, але це лише 1/4 повного об’єму. Тому сил вам. Якщо буде цікаво, можливо опублікую продовження)

А поки ви читаєте про Авраама у нас вийшов другий епізод подкасту «Лідерство без мемів».

Всередині говоримо про визначення лідерства і трохи обговорюємо популярні уявлення про лідерство. Виглядає, що потрохи розкачуємось.

Apple Podcasts - https://cutt.ly/nLkXlLZ
Google Podcasts - https://cutt.ly/pLkXf3H

Запрошуємо)

На заняттях з богослов’я обговорювали, що «пекло - це двері зачинені зсередини».

Виглядає, що люди за власною волею стали терористами. Хтось возить гуманітарку на «звільнені» території. А хтось після Вінниці буде говорити, що вдарили по військовому об‘єкті.

Це і є пекло в зародку на землі.

Патрон-богослов. Віє емпатією

Підписуйтесь на наш новий україномовний канал "Лідерологія".

🌀 Український центр лідерства Hodos Institute

Якщо вас цікавить тема лідерства не лише у форматі подкасту - підписуйтеся!

⚡️ ПРОДАЄМО КНИГИ - КУПУЄМО ПАТРОНИ ДЛЯ СНАЙПЕРІВ

Молодіжний богословський клуб хоче підтримати чудового українського теолога і філософа - Юрій Чорноморець - та його побратимів снайперів, які зараз боронять нашу країну. Ми продаємо книги з теології, біблеїстики, філософії та релігієзнавства щоб допомогти снайперам придбати патрони і гвинтівку.

Щоб долучитись до розпродажу:

🔹 Оберіть книгу тут: bit.ly/3AVgxON
🔹 Напишіть @Eduard_Denusyuk або @oleksandr_malov та замовте книгу.
🔹 Перешліть гроші сюди send.monobank.ua/jar/42U39vGKhF

Кожна книга має рекомендовану ціну, але ви вільні заплатити менше чи більше.

про себе, інших та інше.

У дискусіях бачиш відображення людини. І мова не лише про тези, а й про тон, настрій, послідовність та глибину.

Коли говориш стають помітними погляди, настрої, думки. Хтось поспішно намагається закривати гештальти, хтось жаліє усіх навколо, а хтось ніколи не впустить у свою систему координат іншу людину.

Мої власні діалоги останніх тижнів і Тімоті Снайдер провокують ряд питань.

Записали у моїй церкві розмову з дідусем. «У нашій церкві усі пісні та проповіді були російською», «моє життя було добрим, лишень на роботі не платили премії, бо був віруючим». Йдеться про 70-80рр. У його мові багато місцевого і мало глобального, осмисленого. Здобуття незалежності не було чимось важливим. Ностальгії за радянським немає, але у власному мисленні він точно у ХХ столітті. Він досі живе там.

Сімейні зустрічі останнім часом стали розсадником цитат та рефлексій. «Що нам війна? Аби пенсії платили», «А про що говориш з сестрою, яка в Росії? Про війну не говоримо». До цього додаються тези «нащо це кровопролиття?» Тут багато міжособистісного, але мало розуміння. Є теперішнє (пенсії), але мало минулого (хто я), і майбутнього (для чого це?).

І подібних діалогів вистачає. Зовнішнього контексту для ностальгії за минулим немає. Та й пенсії навряд чи вистачить для комфортного життя. Що ж тоді народжує такі тези і переконання? Чому ілюзорний світ всередині все ж виявився пріоритетнішим?

У таких розмовах важливе і однозначне розмивається. Бо говоримо про все, що завгодно, але не про головне. У 2017 році Блаженніший Святослав дав розлоге інтерв‘ю польському журналісту, яке у 2018 році видавництво «Свічадо» оформило в книгу «Діялог лікує рани».

Дві важливі та водночас прості думки з книги, які нагадую собі після подібних діалогів:

«Те, що Росія напала на Україну, є також наслідком того, що після розпаду Рядянського Союзу не було засуджено комуністичної системи».

«Коли засуджуємо війну між Росією та Україною, відкриваємо шлях для спасення та зцілення, пошанування не тільки українського, а й російського народу. Це наша велика місія».

Третій епізод подкасту «Лідерство без мемів» уже доступний.

https://apple.co/3PLko5l - Apple Podcasts

https://bit.ly/3cBBsfO - Google Podcasts

Всередині говоримо, що таке токсичне лідерство, як його розпізнати і що з цим робити. І важливе питання (на мій погляд): чому ми страждаємо від токсичних лідерів, але продовжуємо їх терпіти?

Якщо прослухали, залишайте свій відгук та рекомендуйте друзям. Почуємось!

Церковні спільноти, місцями несвідомо, створюють власні критерії духовності. Саме вони є «підставою сподіваного, доказом небаченого» в окремих церквах.

Механізм простий: є певний набір дій чи навиків, які необхідні, щоб вписуватися у конкретну церковну культуру. Така собі «неписана посадова інструкція».

У таку пастку потрапити простіше, ніж вибратися. Трапилось, що організуєш подію і сам вже не розумієш, чому всі, хто не прийшли стали, як би то сказати… чужими.

І однією з проблем певної церковної культури є думка, що присутність/відсутність, активність/пасивність є гідним лакмусом оцінки духовності. А таке фрагментарне сприйняття місцями схоже на відкидання чи байдужість до особистості.

У певний період довелось змінюватися і шукати нові шляхи. Довелось обпалитися на деяких процесах, і як мінімум, більше дізнаватися про людей: їхній шлях, вподобання, інтереси, напрямок роботи, характер.

З часом виявилось, що в спілкуванні відчувається справжня духовність. Дозволю сказати трохи більше - справжній інтерес до іншого і є духовністю. Христос багато спілкувався та цікавився. Бувало, навіть кликав до себе в гості, хоча сам більше любив ходити до інших.

Фрагментарність же відкриває байдужість чи схильність до використання інших. «Ти цікавий мені доки ти тут», «доки робиш дещо для мене». Навіть найкращі питання у такій парадигмі не є створювачами інтересу, а лише індикаторами температури, яка близька до 37. Ніби і проблеми немає, але щось дуже тоскно.

Така оцінка духовності не сприяє пізнанню та росту, бо механічність не народжує справжність. А Христос торкався серця. Христос був. І був посеред нас. Розпитування самарянки чи знамените «Чого ти хочеш» звучать поза механічною системою духовності.

Бо інший - це більше. Це комплекс багатьох залежних і незалежних один від одного факторів. Це можливість зайти за ширму і почути іншого. Бо нівелюючи цінність іншого не можна торкнутися серця. Можна лише підлаштувати іншого під зручну для нас безпекову систему.

⚡️Днями завантажили новий випуск подкасту «Лідерство без мемів».

Говоримо про харизматичне лідерство. Саша розповідає про витоки такого лідерства і як його використати на користь організації. Я трохи торкнувся темної сторони харизматичного лідерства і розповів декілька цікавих історій.

🔘 Apple Podcasts - https://apple.co/3vHkJhN
🔘 Google Podcasts - https://bit.ly/3btZ1qN
🔘Spotify - https://spoti.fi/3bD2OSC

«Ми вже опустилися на ту глибину, на якій повторне ствердження очевидного - головний обов’язок розумних людей».

Джордж Орвелл

Стіл - це осередок близькості. За столом ми відкриваємо одне одного. Це місце, де ми молимося. Це місце, де запитуємо: Як пройшов твій день? Це місце, де ми їмо та п'ємо разом, пропонуючи: «Візьми собі ще!»

Це місце, де розповідаються старі та нові історії. Це місце для посмішок та сліз. Стіл - це також місце, де найболючіше відчувається дистанція. Це місце, де діти відчувають напругу між батьками, де брати і сестри виражають свої гнів і ревнощі, де звучать звинувачення і де тарілки та чашки можуть стати засобами вираження насильства. За столом ми розуміємо, чи панує атмосфера дружби та єднання чи ненависті та поділу.

І саме тому, що стіл символізує близькість для всіх членів домашнього кола, він є також і місцем, де найбільше відчувається відсутність цієї близькості.

©️Генрі Нувен

Товариство, бачив те, що ви відписували щодо публікації. Щоб трохи вирівняти ситуацію додав думок з дискусії, яка була в коментарях.

UPD 1. Коментар Михайла Винницького: повторюю те, що вже написав в коментарях тут не раз: допис не про тих, хто виїхав, а про мотивацію тих, хто лишився.

UPD 2. Коментар Олексія Панича: Суб'єктивно мотивація може бути якою завгодно, аби мотивувала. Але об'єктивно я згоден з Вашим опонентом: можна не "проживати спільний, колективний досвід", живучи в Україні (знаю приклади), а можна "проживати спільний, колективний досвід" і будучи тимчасово закордоном. Власне, не лише можна, а й треба, якщо людина, що тимчасово виїхала від війни подалі за кордон, почувається в ЄС "культурним амбасадором України" і свідомо робить там справи, корисні для України.

А допис Вашого студента формально звучить так, ніби ті, хто виїхав - це вже "тимчасово відрізаний шмат", бо вони і зараз не мають "такого колективного досвіду", і потім будуть приречені втратити ті "безмежні можливості для самореалізації, які появляться тут зразу з моменту перемоги". Це просто несправедливо.

Зараз служити Україні і "проживати спільний, колективний досвід" української громади можна і в Україні, і в статусі отримувача тимчасового притулку в країнах ЄС. Кому що більше до снаги. В ідеалі - хто де почуватиметься найкориснішим своїй країні, з урахуванням всіх особистих обставин і особливостей. Головне, обравши "аргумент" для себе, не претендувати на його загальну значущість. :)

Оригінальний пост

Навіщо залишатися в Україні, якщо не відчуваєш себе достатньо корисним у соціальній, державній чи військовій сфері? Важко зрозуміти де проходить межа між персональним (часто можливостями) та колективним (часто обов‘язками)?

Існує важливий аргумент проти виїзду з країни, навіть якщо раціонально здається, що там є змога бути більш корисним з меншими персональними ризиками.

Залишатися в Україні - це перш за все проживати спільний, колективний досвід, який у майбутньому буде детермінуючим в процесі творення Української ідентичности, визначенні векторів соціального та державного розвитку.

Банально, людям, які не матимуть такого колективного досвіду потенційно буде важче інтегруватись та відчувати новий соціальний контекст у країні, яка вже ніколи не зможе бути такою, як була до 24 лютого 2022 року. Такий колективний досвід можна отримати лише проживаючи усе це разом. І так, між людьми, що виїхали та тими, що залишились, між людьми, що воювали та тими, що ні виникне багато кліважів у наслідок різних реальностей та контекстів у яких ці люди існують. З цими кліважами нам, як соціуму, необхідно буде працювати.

Щоб бути частиною України - потрібно бути в Україні. Інакше є ризик створення нової діаспори всередині країни, такої умовної «Канади», що може бути навіть більш українською, але все ж не Україною.

Першоджерело - https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid023ezMKcQcJ6mPv3yEvGVvzNCF6VzzLEwZDCxtduANbsq9CByZJU27aTDJU4mk7W3ml&id=100001914772403

Ось богослов’я сучасне, скажімо, для мене, воно цінне тим, що воно не повинно людям давати відповіді, воно повинно давати це почуття, що твої питання почуті: хтось якимось дивним чином дізнався твоє запитання, зміг сформулювати і ти кажеш: “Ось це! Ось від цього я хворію. Це саме моє запитання, те що ви говорите…”, – це перемога богослов’я.

Тобто богослов артикулює питання, відповіді дає не богослов, відповіді дає сам Бог, але Він дає тільки на поставлені запитання відповіді, на не поставлені Він чомусь не відповідає. Тому богослов’я цінно. Богослов допомагає як поет людині сформулювати те, що для нього є питанням перед Богом.

©️Олександр Філоненко

«Нова інформація сприймається нами лише тоді, коли не загрожує нашим політичним поглядам чи цілісності нашого світогляду. Це пастка свідомості: нам важко відмовитися від ідей (нехай і хибних), які лежать в основі нашого світогляду.

В авторитарних системах ситуація ускладнюється тим, що правдива інформація про режим не знаходиться у відкритому доступі (основні ЗМІ контролюються владою). Щоб її знайти, потрібно докладати зусиль.

Громадяни, які шукають дискредитуючу режим інформацію,— це люди, які одразу негативно налаштовані до режиму. І навпаки, прихильники режиму не схильні займатися пошуками інформації, що компрометує режим.

Більше того, негативні факти, доведені до відома прихильників режиму, як правило, ними не засвоюються і не змінюють їхніх поглядів».

©️Георгій Почепцов/М.Снігова

Вчора записали новий епізод подкасту «Лідерство без мемів». Про трансформаційне лідерство.

Поки ми монтуємо випуск, можете послухати попередній епізод про харизматичне лідерство.

(спойлер: це допоможе вам краще зрозуміти трансформаційне лідерство)

🔘 Apple Podcasts - https://apple.co/3vHkJhN
🔘 Google Podcasts - https://bit.ly/3btZ1qN

🌀 Український центр лідерства Hodos Institute