> 11th century
> be Mykyta, monk in kyiv-pechersk lavra
> be a strong believer
> love god more than anything in the world
> other than, of course, books
> heckin love reading all my favorite books
> picrel
> read through the entire night
> read the bible so much, i know the entire old testament by heart
> ran out of translated books, the industry is slow in the 11th century and our monastery's library is modest, despite being one of the largest in kyiv
> learn greek, latin and hebrew and finally get my hands on some new reading
> feelsgoodman
> get accused of heresy
> get expelled from monastery
> mfw
> be Mykyta, monk in kyiv-pechersk lavra
> be a strong believer
> love god more than anything in the world
> other than, of course, books
> heckin love reading all my favorite books
> picrel
> read through the entire night
> read the bible so much, i know the entire old testament by heart
> ran out of translated books, the industry is slow in the 11th century and our monastery's library is modest, despite being one of the largest in kyiv
> learn greek, latin and hebrew and finally get my hands on some new reading
> feelsgoodman
> get accused of heresy
> get expelled from monastery
> mfw
Моє улюблене слово — бустрофедон.
По-перше, воно звучить максимально кумедно і його приємно вимовляти вголос — дуже, так, плавко сковзає з язика. Можливо річ в сполуці /стр/, яка зручно вимовляється в українській через спільне місце творення всіх цих приголосних. (сказати більше - в старій українській /р/ нерідко з'являлася між /с/,/з/ і /т/,/д/ для спрощення вимови, як у слові уздріти (у + зріти))
По-друге, це слово відкриває нам пізнавальне віконце в історію письма. Бустрофедон етимологічно походить від сполучення грецьких слів βοῦς /бус/ та στρέφω /стрефо/ — віл та повертати. Ідеться про певний вид письма, коли рядок починається не зліва і не справа, а чергується. Спершу пишемо зліва направо, потім - справа наліво.
Назва (воловорот?) відсилає нас до способу в який віл оре поле. Він не проходить сусідні рядки в одному напрямку. Він доходить один, розвертається і йде інший. Так само і писар доходить до краю рядка і звертає назад.
Загалом, не є дивно, що греки писали саме таким чином. Бустрофедон дозволяв зберегти плин думки при переході з рядка в рядок. Нема жодної затримки між тим, як читач
закінчує один рядок
йɴнпγтɔан эанɴчоп і
Зрештою, ритміка мови була дуже важливою для греків.
Цей спосіб письма був найпоширеніший в культурах, що карбували письмо на камені, а не писали чорнилом. Пишучи бустрофедон на папері дуже легко розмазати чорнило рукою і зіпсувати дорогу сторінку.
Ось така історія мого улюбленого слова. Яке ваше улюблене слово? Напишіть у коментарях. Поставте лайк. Підпишіться на канал. Продайте душу дияволу. Вбийте первонароджену доньку в діонісійському екстазі. З'їжте свою печінку. па-па.
По-перше, воно звучить максимально кумедно і його приємно вимовляти вголос — дуже, так, плавко сковзає з язика. Можливо річ в сполуці /стр/, яка зручно вимовляється в українській через спільне місце творення всіх цих приголосних. (сказати більше - в старій українській /р/ нерідко з'являлася між /с/,/з/ і /т/,/д/ для спрощення вимови, як у слові уздріти (у + зріти))
По-друге, це слово відкриває нам пізнавальне віконце в історію письма. Бустрофедон етимологічно походить від сполучення грецьких слів βοῦς /бус/ та στρέφω /стрефо/ — віл та повертати. Ідеться про певний вид письма, коли рядок починається не зліва і не справа, а чергується. Спершу пишемо зліва направо, потім - справа наліво.
Назва (воловорот?) відсилає нас до способу в який віл оре поле. Він не проходить сусідні рядки в одному напрямку. Він доходить один, розвертається і йде інший. Так само і писар доходить до краю рядка і звертає назад.
Загалом, не є дивно, що греки писали саме таким чином. Бустрофедон дозволяв зберегти плин думки при переході з рядка в рядок. Нема жодної затримки між тим, як читач
закінчує один рядок
йɴнпγтɔан эанɴчоп і
Зрештою, ритміка мови була дуже важливою для греків.
Цей спосіб письма був найпоширеніший в культурах, що карбували письмо на камені, а не писали чорнилом. Пишучи бустрофедон на папері дуже легко розмазати чорнило рукою і зіпсувати дорогу сторінку.
Ось така історія мого улюбленого слова. Яке ваше улюблене слово? Напишіть у коментарях. Поставте лайк. Підпишіться на канал. Продайте душу дияволу. Вбийте первонароджену доньку в діонісійському екстазі. З'їжте свою печінку. па-па.
ДОВГИЙ ПОСТ ПРО ФОНЕТИКУ І НЕ МЕНШ ДОВГИЙ ПОЛЬСЬКИЙ CHUJ
Є такий старий філологічний жарт: “Чому в польській мові звук [х] пишеться двома буквами? Щоб chuj був довший.” Зараз я розповім як так вийшло, що цей звук записується диграфом — комбінацією двох літер. А заодно — чому деякі англійські слова пишуть ph замість f, та звідки взявся диграф th.
Зайти треба здалеку. Ви можете добре знати, що грецька мова користає зі свого власного алфавіту. Всі його знають з уроків математики, але лише обрані вчили його на парах зі старогрецької. Власне, грецька абетка була навмисно створеною для грецької мови, а тому ідеально підходила до її потреб. Відтак всі звуки греки в ній були відтворені на письмі один до одного. Ми зосередимося на трьох буквах: φ (фі), χ (хі) та θ (тета).
Тепер прийнято вважати, що ці символи позначають такі звуки: [f] ( наше ф), [х] (наше х) та [θ] (англійське th). Однак, старогрецька, вочевидь, трохи відрізнялася. Вона на їх місці використовувала інші звуки, що наче подібні, а наче й не зовсім. Ці звуки ми позначаємо в міжнародному фонетичному алфавіті так: [pʰ], [kʰ], [tʰ]. Вони є придихові приголосні (aspirated). Це означає, що коли ми вимовляємо звук, то додаємо до нього придих. Щоб побачити різницю наглядно, піднесіть до уст свічку та вимовляйте слово “тато”, щоб вогонь був статичний, а потім так, щоб рухався.
В українській мові таких приголосних нема, але вони є в англійській, де вони не контрастують зі звичайними. Тобто навіть якби хтось вимовив ці звуки по-різному (а їх вимовляють постійно), ми не почули б різниці між ними, бо вони не поділяють значення слів. Можна вимовити [pʰɪn], а можна [pɪn] — різницю англофони почують, але значення слова це не міняє. В старогрецькій, так само як в сучасних мовах гінді, навахо та мандарин, ці звуки міняють значення.
В Римі старогрецька була дуже поширена (останні слова Цезаря “et tu brute?” були насправді вимовлені грецькою, а не латинською). Римляни чули різницю і мусили її відтворювати якось на письмі. Досить природно було обрати саме варіанти ph, ch, th (в латині не використовували букви k). Прикол цікавий, бо мовці латини мусили викручуватися і якимось чином таки відтворювати різницю. В сучасній латині (так, така є), яку вивчають в університетах, ph вимовляють як [f], а ch як [x], а th залишається просто [t]
Власне ця традиція існує в усіх європейських мовах. Досі в англійській мові грецькі слова з [f] пишуться через ph. Звідси ж, очевидно, ростуть ноги диграфа ch в німецькій і польській мовах та th в англійській.
Отак от, вийшло, що придихові приголосні та старогрецька фонологія відростили полякам chuj.
Є такий старий філологічний жарт: “Чому в польській мові звук [х] пишеться двома буквами? Щоб chuj був довший.” Зараз я розповім як так вийшло, що цей звук записується диграфом — комбінацією двох літер. А заодно — чому деякі англійські слова пишуть ph замість f, та звідки взявся диграф th.
Зайти треба здалеку. Ви можете добре знати, що грецька мова користає зі свого власного алфавіту. Всі його знають з уроків математики, але лише обрані вчили його на парах зі старогрецької. Власне, грецька абетка була навмисно створеною для грецької мови, а тому ідеально підходила до її потреб. Відтак всі звуки греки в ній були відтворені на письмі один до одного. Ми зосередимося на трьох буквах: φ (фі), χ (хі) та θ (тета).
Тепер прийнято вважати, що ці символи позначають такі звуки: [f] ( наше ф), [х] (наше х) та [θ] (англійське th). Однак, старогрецька, вочевидь, трохи відрізнялася. Вона на їх місці використовувала інші звуки, що наче подібні, а наче й не зовсім. Ці звуки ми позначаємо в міжнародному фонетичному алфавіті так: [pʰ], [kʰ], [tʰ]. Вони є придихові приголосні (aspirated). Це означає, що коли ми вимовляємо звук, то додаємо до нього придих. Щоб побачити різницю наглядно, піднесіть до уст свічку та вимовляйте слово “тато”, щоб вогонь був статичний, а потім так, щоб рухався.
В українській мові таких приголосних нема, але вони є в англійській, де вони не контрастують зі звичайними. Тобто навіть якби хтось вимовив ці звуки по-різному (а їх вимовляють постійно), ми не почули б різниці між ними, бо вони не поділяють значення слів. Можна вимовити [pʰɪn], а можна [pɪn] — різницю англофони почують, але значення слова це не міняє. В старогрецькій, так само як в сучасних мовах гінді, навахо та мандарин, ці звуки міняють значення.
В Римі старогрецька була дуже поширена (останні слова Цезаря “et tu brute?” були насправді вимовлені грецькою, а не латинською). Римляни чули різницю і мусили її відтворювати якось на письмі. Досить природно було обрати саме варіанти ph, ch, th (в латині не використовували букви k). Прикол цікавий, бо мовці латини мусили викручуватися і якимось чином таки відтворювати різницю. В сучасній латині (так, така є), яку вивчають в університетах, ph вимовляють як [f], а ch як [x], а th залишається просто [t]
Власне ця традиція існує в усіх європейських мовах. Досі в англійській мові грецькі слова з [f] пишуться через ph. Звідси ж, очевидно, ростуть ноги диграфа ch в німецькій і польській мовах та th в англійській.
Отак от, вийшло, що придихові приголосні та старогрецька фонологія відростили полякам chuj.
Ніхто не знає етимології слова "один".
В протоіндоєвропейській мові було слово *oyn-, а потім звідкись взялося *edin- і ніхто не їбе звідки.
В протоіндоєвропейській мові було слово *oyn-, а потім звідкись взялося *edin- і ніхто не їбе звідки.
Що спільного в молитовників 16 ст. і фанфіків на тамблері?
Рекомендаційні алгоритми Інстаграму сьогодні чомусь запропонували мені переглянути підбірку мемів з Тамблера. Це були переважно пости написані американськими дівчатами-підлітками, що обговорювали фанфіки — цілком природна для Тамблера штука, насправді. Мене зацікавило інше. В одному зі скріншотів я виявив обговорення дивенного літературного жанру, до якого бакалаврат з філології мене не зумів підготувати: Y/N Fanfic.
Y/N Fanfic це, як я виявив, аж ніяк не Yes or No Fanfic. Y/N розшифровується як Your Name. Українською це виглядає як Т/І. Суть таких текстів у тому, що читач підставляє на місце головного героя своє власне ім’я. Концепт насправді зрозумілий: підставляючи своє власне ім’я ми більше захоплюємось текстом, легше переносимося в його світ, простіше уявляємо себе частиною романтичного оповіданнячка, героєм якого мріяв стати кожен. Щось ось таке собі дурнувате понапридумували діти.
Крім того, що це придумали не вони. Дуже цікаво, що такий манір підставляння власного імені в текст не є новизною. Насправді, такими викрутасами користувалися задовго до того як існували фанфіки. (Хіба що ви рахуєте православні молитви фанфіками). Ідеться, коли хто не здогадався, про ім’ярек.
Ім’ярек є несправедливо забутий займенник, сконструйований зі слів “имѧ рекъ”, тобто “ім’я порікши” (від слова ректи). Він широко використовувався в молитовних та юридичних текстах аж до початку ХХ століття. Виглядало так: священник на службі читає молитву, а доходячи до слова “ім’ярек” заміняє його на потрібне ім’я упокоїного, охрещеного, одруженого тощо.
В сучасній лінгвістичній термінології ім’ярек і Y/N можна назвати екземпліфікантами. Це слова, що існують в тексті для позначення невідомого. Це можна прирівняти до змінної в математиці. Важливим для читача є не сам зміст, який стоїть за змінною, а загальний контекст рівняння — не що в змінній, а що довкола змінної.
Ми користуємося екземпліфікантами постійно, коли треба замінити якусь частину тексту: “Такий-то”, “Там-то”, “Іван Іваненко”, “Вася Пупкін”, “коли рак на горі свисне” тощо тощо тощо. В англійській мові таких також догрома: “Jane Doe”, “Acme corp.”, “John Smith”, “whatcha-ma-call-it”, “what’s-his-name” і так далі по довгому списку.
Ось це спільне мають молитовники 16 століття і сучасні фанфіки. Роль екземпліфіканта, що тут, що там, насправді — суто функціональна. Автору потрібен спосіб засигналізувати читачу, що саме в цьому місці в тексті може йтися про будь-кого взагалі, або навіть про щось, чого не існує. Це дає змогу читачеві "привласнити" текст та використати його для своїх потреб — чи то в Церкві, чи не зовсім...
В коментарях лишаю кілька прикладів з фанфіків.
— Ого, як цікаво! — каже Т/І. — Скину-но я цей пост другові.
Рекомендаційні алгоритми Інстаграму сьогодні чомусь запропонували мені переглянути підбірку мемів з Тамблера. Це були переважно пости написані американськими дівчатами-підлітками, що обговорювали фанфіки — цілком природна для Тамблера штука, насправді. Мене зацікавило інше. В одному зі скріншотів я виявив обговорення дивенного літературного жанру, до якого бакалаврат з філології мене не зумів підготувати: Y/N Fanfic.
Y/N Fanfic це, як я виявив, аж ніяк не Yes or No Fanfic. Y/N розшифровується як Your Name. Українською це виглядає як Т/І. Суть таких текстів у тому, що читач підставляє на місце головного героя своє власне ім’я. Концепт насправді зрозумілий: підставляючи своє власне ім’я ми більше захоплюємось текстом, легше переносимося в його світ, простіше уявляємо себе частиною романтичного оповіданнячка, героєм якого мріяв стати кожен. Щось ось таке собі дурнувате понапридумували діти.
Крім того, що це придумали не вони. Дуже цікаво, що такий манір підставляння власного імені в текст не є новизною. Насправді, такими викрутасами користувалися задовго до того як існували фанфіки. (Хіба що ви рахуєте православні молитви фанфіками). Ідеться, коли хто не здогадався, про ім’ярек.
Ім’ярек є несправедливо забутий займенник, сконструйований зі слів “имѧ рекъ”, тобто “ім’я порікши” (від слова ректи). Він широко використовувався в молитовних та юридичних текстах аж до початку ХХ століття. Виглядало так: священник на службі читає молитву, а доходячи до слова “ім’ярек” заміняє його на потрібне ім’я упокоїного, охрещеного, одруженого тощо.
В сучасній лінгвістичній термінології ім’ярек і Y/N можна назвати екземпліфікантами. Це слова, що існують в тексті для позначення невідомого. Це можна прирівняти до змінної в математиці. Важливим для читача є не сам зміст, який стоїть за змінною, а загальний контекст рівняння — не що в змінній, а що довкола змінної.
Ми користуємося екземпліфікантами постійно, коли треба замінити якусь частину тексту: “Такий-то”, “Там-то”, “Іван Іваненко”, “Вася Пупкін”, “коли рак на горі свисне” тощо тощо тощо. В англійській мові таких також догрома: “Jane Doe”, “Acme corp.”, “John Smith”, “whatcha-ma-call-it”, “what’s-his-name” і так далі по довгому списку.
Ось це спільне мають молитовники 16 століття і сучасні фанфіки. Роль екземпліфіканта, що тут, що там, насправді — суто функціональна. Автору потрібен спосіб засигналізувати читачу, що саме в цьому місці в тексті може йтися про будь-кого взагалі, або навіть про щось, чого не існує. Це дає змогу читачеві "привласнити" текст та використати його для своїх потреб — чи то в Церкві, чи не зовсім...
В коментарях лишаю кілька прикладів з фанфіків.
— Ого, як цікаво! — каже Т/І. — Скину-но я цей пост другові.
Звук vs. Фонема
В мовознавстві є два терміни, які любителі послідовно плутають: фонема і звук. Може здатися, що це технічні деталі, але усвідомлювати цей поділ треба, бо він дозволяє краще розуміти фонетичні особливості кожної мови і будувати розуміння своєї. Різниця тонка, але суттєва.
Найпростіше пояснити це можна порівнянням: звук — це все, що виходить з людського мовленнєвого апарату. Фонема — конкретні мовні знаки, яких є обмежена кількість в кожній мові.
Наприклад. В англійській мові є фонема /t/. Ця одна фонема може виражатися різними звуками, залежно від позиції та акценту: ясенне [t], зубне [t̪] (ірландці), дзвінке [d] (city), аспіроване [tʰ] (distaste), і навіть «наше р» [ɾ] (butter). Важливо, що всі ці звуки сприймаються мовцями як варіанти /t/.
Таким чином, вони виражають ту саму фонему різними звуками. Це явище називається алофонія, а варіанти фонеми — алофони. Можна провести метафору, що мовці, коли вимовляють звуки, лише ціляться в фонемічну мішень, але промазують і отримують різні варіанти фонем.
Власне в цьому головна різниця між звуками і фонемами. Звук — це абсолютне фізичне явище. Це хвиля, коливання повітря, викликане порухами наших язиків і губ (і інших органів). Його вивчає мовознавча дисципліна фонетика. Фонема ж є явищем соціальним. Вона залежить від мовця, який її слухає, тобто реципієнта. Її вивчає фонологія.
Мексиканці, що живуть під каліфорнійським кордоном і не говорять англійською регулярно стверджують, що в слові butter є /r/ — таке як в іспанському pero. Американці, що не говорять іспанською, це гордо заперечують. Рації, зрештою, не має ніхто, бо, хоч звук там і є, він працює в якості алофона фонеми /t/.
Інший приклад, що знайомий усім: українська фонема /в/ у кінці складу насправді представлена звуком [w]. В західних діалектах української це чути дуже виразно, а білоруси взагалі виражають це на письмі: хлеў (хлів). Тим не менше, в усіх випадках ми все одно сприймаємо це як варіант фонеми /в/, бо [w] в українській мові існує лише в деяких позиціях і завжди походить від [в].
Ось у цьому різниця між звуком і фонемою.
В мовознавстві є два терміни, які любителі послідовно плутають: фонема і звук. Може здатися, що це технічні деталі, але усвідомлювати цей поділ треба, бо він дозволяє краще розуміти фонетичні особливості кожної мови і будувати розуміння своєї. Різниця тонка, але суттєва.
Найпростіше пояснити це можна порівнянням: звук — це все, що виходить з людського мовленнєвого апарату. Фонема — конкретні мовні знаки, яких є обмежена кількість в кожній мові.
Наприклад. В англійській мові є фонема /t/. Ця одна фонема може виражатися різними звуками, залежно від позиції та акценту: ясенне [t], зубне [t̪] (ірландці), дзвінке [d] (city), аспіроване [tʰ] (distaste), і навіть «наше р» [ɾ] (butter). Важливо, що всі ці звуки сприймаються мовцями як варіанти /t/.
Таким чином, вони виражають ту саму фонему різними звуками. Це явище називається алофонія, а варіанти фонеми — алофони. Можна провести метафору, що мовці, коли вимовляють звуки, лише ціляться в фонемічну мішень, але промазують і отримують різні варіанти фонем.
Власне в цьому головна різниця між звуками і фонемами. Звук — це абсолютне фізичне явище. Це хвиля, коливання повітря, викликане порухами наших язиків і губ (і інших органів). Його вивчає мовознавча дисципліна фонетика. Фонема ж є явищем соціальним. Вона залежить від мовця, який її слухає, тобто реципієнта. Її вивчає фонологія.
Мексиканці, що живуть під каліфорнійським кордоном і не говорять англійською регулярно стверджують, що в слові butter є /r/ — таке як в іспанському pero. Американці, що не говорять іспанською, це гордо заперечують. Рації, зрештою, не має ніхто, бо, хоч звук там і є, він працює в якості алофона фонеми /t/.
Інший приклад, що знайомий усім: українська фонема /в/ у кінці складу насправді представлена звуком [w]. В західних діалектах української це чути дуже виразно, а білоруси взагалі виражають це на письмі: хлеў (хлів). Тим не менше, в усіх випадках ми все одно сприймаємо це як варіант фонеми /в/, бо [w] в українській мові існує лише в деяких позиціях і завжди походить від [в].
Ось у цьому різниця між звуком і фонемою.
Читання подумки це відносно нова практика, що поширилася лише коли освіта стала доступна широко і популяризувався друк. Більшість давніх текстів були насправді суто функціональні: призначені для читання вголос.
Приклад: ось у Служебнику 1629 року на кінці однієї сторінки підписано перші два слова (насправді півтора) з наступної, щоб священник міг почати читати наступну частину молитви без паузи на перегортання аркушу.
Приклад: ось у Служебнику 1629 року на кінці однієї сторінки підписано перші два слова (насправді півтора) з наступної, щоб священник міг почати читати наступну частину молитви без паузи на перегортання аркушу.
Звідки взявся апостроф та куди дівся ъ
В багатьох європейських мовах апостроф виконує одну функцію — позначає скорочення. Апостроф стоїть на місці літер, що пропусткаються в слові: англ. don't (do not), фр. d'eglise (de eglise), італ. l'opera (la opera). Тичина в горезвісній другій половині своєї кар'єри закликав скинути "всіх пані до 'дної ями".
В українській, однак, мові, апостроф зазвичай позначає не випущену літеру, а ствердіння, тобто відсутність палаталізації: м'який, бур'ян тощо. Знавці історії української мови вже знають, що навіть творець найвпливовішого українського правопису, на якому базується теперішній, Куліш, пропонував для цього лишити в українському письмі літеру ъ (твердий знак, або єр). Єр був присутній в українській писемній традиції від самого початку, тому рандомно його усунути і замінити символом, що вже використовується для іншої мети, здавалося якнайменше нелогічним.
Насправді ж єр і досі присутній в українському письмі. Апостроф, у тій функції, якій ми його знаємо, походить від нього. ъ втратив своє звукове значення в більшості позицій на дуже ранньому етапі історії української мови, а тому писати його в цих місцях було марнуванням місця й чорнила. З метою економії його стали надписувати НАД літерами. Такий маленький єр називався паєрик. Паєрик використовували не послідовно, а лиш тоді, коли мала значення економія місця або швидкість письма.
Таке накреслення паєрика продовжувало існувати дуже довго. Саме його використовує в своїй абетці Гатцук в 1861 році. Огієнко вважає його першим, хто послідовно використовував надрядкові позначки замість єрів в "новому українському письменстві".
Схоже, що саме з цієї традиції постає апостроф у сучасному його значенні, попри те, що накреслення двох знаків трохи відрізнялося: паєрик імітував своїм серпатином форму єра, а апостроф був прямим. До того ж, паєрик стояв над приголосною, а не після неї, таким чином не розділяючи слова.
Апостроф став використовуватися, з мого розуміння, через те, що на "гражданських" друкарських станках бракувало паєрика, однак був апостроф. Це бачимо також в ранні радянській часи навіть в російській мові. Нова влада була дуже наполеглива у впровадженні реформи письма, а тому в багатьох друкарень просто забирала станки з єрами (попри те, що ця літера все ж була присутня в словах як объявление). Це призводило до друку цих слів через апостроф. Помітьте: не через візуально подібний м'який знак, а апостроф. Народна пам'ять, очевидно, тримала біля серця паєрик.
Отака історія апострофа. Дуже прикро, що теперішня українська освіта повністю про неї забуває і цілковито віддає єр російській традиції. Насправді ж, єр це невід'ємна частина історії українського письма, своєрідний символ минулої епохи, який досі живе з нами — якнайменше, духом.
В "Нарисах з історії української мови" І. Огієнка є добрий параграф про апостроф і його зв'язок з паєриком, раджу почитати.
В багатьох європейських мовах апостроф виконує одну функцію — позначає скорочення. Апостроф стоїть на місці літер, що пропусткаються в слові: англ. don't (do not), фр. d'eglise (de eglise), італ. l'opera (la opera). Тичина в горезвісній другій половині своєї кар'єри закликав скинути "всіх пані до 'дної ями".
В українській, однак, мові, апостроф зазвичай позначає не випущену літеру, а ствердіння, тобто відсутність палаталізації: м'який, бур'ян тощо. Знавці історії української мови вже знають, що навіть творець найвпливовішого українського правопису, на якому базується теперішній, Куліш, пропонував для цього лишити в українському письмі літеру ъ (твердий знак, або єр). Єр був присутній в українській писемній традиції від самого початку, тому рандомно його усунути і замінити символом, що вже використовується для іншої мети, здавалося якнайменше нелогічним.
Насправді ж єр і досі присутній в українському письмі. Апостроф, у тій функції, якій ми його знаємо, походить від нього. ъ втратив своє звукове значення в більшості позицій на дуже ранньому етапі історії української мови, а тому писати його в цих місцях було марнуванням місця й чорнила. З метою економії його стали надписувати НАД літерами. Такий маленький єр називався паєрик. Паєрик використовували не послідовно, а лиш тоді, коли мала значення економія місця або швидкість письма.
Таке накреслення паєрика продовжувало існувати дуже довго. Саме його використовує в своїй абетці Гатцук в 1861 році. Огієнко вважає його першим, хто послідовно використовував надрядкові позначки замість єрів в "новому українському письменстві".
Схоже, що саме з цієї традиції постає апостроф у сучасному його значенні, попри те, що накреслення двох знаків трохи відрізнялося: паєрик імітував своїм серпатином форму єра, а апостроф був прямим. До того ж, паєрик стояв над приголосною, а не після неї, таким чином не розділяючи слова.
Апостроф став використовуватися, з мого розуміння, через те, що на "гражданських" друкарських станках бракувало паєрика, однак був апостроф. Це бачимо також в ранні радянській часи навіть в російській мові. Нова влада була дуже наполеглива у впровадженні реформи письма, а тому в багатьох друкарень просто забирала станки з єрами (попри те, що ця літера все ж була присутня в словах як объявление). Це призводило до друку цих слів через апостроф. Помітьте: не через візуально подібний м'який знак, а апостроф. Народна пам'ять, очевидно, тримала біля серця паєрик.
Отака історія апострофа. Дуже прикро, що теперішня українська освіта повністю про неї забуває і цілковито віддає єр російській традиції. Насправді ж, єр це невід'ємна частина історії українського письма, своєрідний символ минулої епохи, який досі живе з нами — якнайменше, духом.
В "Нарисах з історії української мови" І. Огієнка є добрий параграф про апостроф і його зв'язок з паєриком, раджу почитати.
Ілюстрації:
1. Правила вживання "зупинок" М. Гатцука 1861 р.
2. Под'езд у Москві
3. Служебник 1629 р., виданий при Києво-Печерській лаврі. Видно "повні" єри і паєрики (подібні на ч).
1. Правила вживання "зупинок" М. Гатцука 1861 р.
2. Под'езд у Москві
3. Служебник 1629 р., виданий при Києво-Печерській лаврі. Видно "повні" єри і паєрики (подібні на ч).
Слово тривіальний походить від латинського trivium, що означало "перехрестя трьох доріг" (tri - три, via - шлях). Логіка така, що коли люди позапланово зустрічалися на перехресті, то обговорювали... тривіальні речі.
Forwarded from Прим. пер.
Перекори
У 1920-х роках українську мову охопила хвиля акронімів: робкори, держлітвидави, аспанфути, дніпрельстани — поезія отримала новий лексичний пласт. Явище набуло такого масштабу, що з нього почали глузувати в гуморесках.
З мого улюбленого — персимфанс, Перший симфонічний ансамбль. На хвилі революційного піднесення музиканти вирішили, що диригент — це пережиток буржуазного минулого, і стали грати самі, без диригента і сумнівних ієрархій типу першої чи другої скрипок. Утім, експеримент протривав недовго. Маркс писав, що критерій істини — практика, а практика показала, що музика від таких егалітарних ідей псується. Диригента довелося повернути. Слово персимфанс я в комічних контекстах іноді вживаю замість перформанса.
Так от, пропоную за прикладом слів універмаг і самбо запровадити у видавничу практику поняття перекорів. Це перекладачі, редактори і коректори разом узяті — ті, хто робить філологічну частину видання.
У 1920-х роках українську мову охопила хвиля акронімів: робкори, держлітвидави, аспанфути, дніпрельстани — поезія отримала новий лексичний пласт. Явище набуло такого масштабу, що з нього почали глузувати в гуморесках.
З мого улюбленого — персимфанс, Перший симфонічний ансамбль. На хвилі революційного піднесення музиканти вирішили, що диригент — це пережиток буржуазного минулого, і стали грати самі, без диригента і сумнівних ієрархій типу першої чи другої скрипок. Утім, експеримент протривав недовго. Маркс писав, що критерій істини — практика, а практика показала, що музика від таких егалітарних ідей псується. Диригента довелося повернути. Слово персимфанс я в комічних контекстах іноді вживаю замість перформанса.
Так от, пропоную за прикладом слів універмаг і самбо запровадити у видавничу практику поняття перекорів. Це перекладачі, редактори і коректори разом узяті — ті, хто робить філологічну частину видання.
В англійській мові присвійна форма іменника на -ʼs походить від староанглійського родового відмінка на -es.
Те що тепер hound’s було hundes (кого? — собаки).
Саме тому там апостроф — він позначає випалу голосну.
Те що тепер hound’s було hundes (кого? — собаки).
Саме тому там апостроф — він позначає випалу голосну.
Я люблю колекціонувати застарілу або малопоширену лінгвістичну термінологію.
Ось, приміром, пасивний стан дієслова названо страдальним, а інфінітив — дієйменником.
(Кость Киселівський. Граматика української мови - для школи й самонавчання, Нью-Йорк, 1955)
Ось, приміром, пасивний стан дієслова названо страдальним, а інфінітив — дієйменником.
(Кость Киселівський. Граматика української мови - для школи й самонавчання, Нью-Йорк, 1955)