НаЧистоту

Товариство, бачив те, що ви відписували щодо публікації. Щоб трохи вирівняти ситуацію додав думок з дискусії, яка була в коментарях.

UPD 1. Коментар Михайла Винницького: повторюю те, що вже написав в коментарях тут не раз: допис не про тих, хто виїхав, а про мотивацію тих, хто лишився.

UPD 2. Коментар Олексія Панича: Суб'єктивно мотивація може бути якою завгодно, аби мотивувала. Але об'єктивно я згоден з Вашим опонентом: можна не "проживати спільний, колективний досвід", живучи в Україні (знаю приклади), а можна "проживати спільний, колективний досвід" і будучи тимчасово закордоном. Власне, не лише можна, а й треба, якщо людина, що тимчасово виїхала від війни подалі за кордон, почувається в ЄС "культурним амбасадором України" і свідомо робить там справи, корисні для України.

А допис Вашого студента формально звучить так, ніби ті, хто виїхав - це вже "тимчасово відрізаний шмат", бо вони і зараз не мають "такого колективного досвіду", і потім будуть приречені втратити ті "безмежні можливості для самореалізації, які появляться тут зразу з моменту перемоги". Це просто несправедливо.

Зараз служити Україні і "проживати спільний, колективний досвід" української громади можна і в Україні, і в статусі отримувача тимчасового притулку в країнах ЄС. Кому що більше до снаги. В ідеалі - хто де почуватиметься найкориснішим своїй країні, з урахуванням всіх особистих обставин і особливостей. Головне, обравши "аргумент" для себе, не претендувати на його загальну значущість. :)

Оригінальний пост

Навіщо залишатися в Україні, якщо не відчуваєш себе достатньо корисним у соціальній, державній чи військовій сфері? Важко зрозуміти де проходить межа між персональним (часто можливостями) та колективним (часто обов‘язками)?

Існує важливий аргумент проти виїзду з країни, навіть якщо раціонально здається, що там є змога бути більш корисним з меншими персональними ризиками.

Залишатися в Україні - це перш за все проживати спільний, колективний досвід, який у майбутньому буде детермінуючим в процесі творення Української ідентичности, визначенні векторів соціального та державного розвитку.

Банально, людям, які не матимуть такого колективного досвіду потенційно буде важче інтегруватись та відчувати новий соціальний контекст у країні, яка вже ніколи не зможе бути такою, як була до 24 лютого 2022 року. Такий колективний досвід можна отримати лише проживаючи усе це разом. І так, між людьми, що виїхали та тими, що залишились, між людьми, що воювали та тими, що ні виникне багато кліважів у наслідок різних реальностей та контекстів у яких ці люди існують. З цими кліважами нам, як соціуму, необхідно буде працювати.

Щоб бути частиною України - потрібно бути в Україні. Інакше є ризик створення нової діаспори всередині країни, такої умовної «Канади», що може бути навіть більш українською, але все ж не Україною.

Першоджерело - https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid023ezMKcQcJ6mPv3yEvGVvzNCF6VzzLEwZDCxtduANbsq9CByZJU27aTDJU4mk7W3ml&id=100001914772403

www.tg-me.com/cn/НаЧистоту/com.na4usto/207

687 viewsedited  Aug 26, 2022 at 17:24

Товариство, бачив те, що ви відписували щодо публікації. Щоб трохи вирівняти ситуацію додав думок з дискусії, яка була в коментарях.

UPD 1. Коментар Михайла Винницького: повторюю те, що вже написав в коментарях тут не раз: допис не про тих, хто виїхав, а про мотивацію тих, хто лишився.

UPD 2. Коментар Олексія Панича: Суб'єктивно мотивація може бути якою завгодно, аби мотивувала. Але об'єктивно я згоден з Вашим опонентом: можна не "проживати спільний, колективний досвід", живучи в Україні (знаю приклади), а можна "проживати спільний, колективний досвід" і будучи тимчасово закордоном. Власне, не лише можна, а й треба, якщо людина, що тимчасово виїхала від війни подалі за кордон, почувається в ЄС "культурним амбасадором України" і свідомо робить там справи, корисні для України.

А допис Вашого студента формально звучить так, ніби ті, хто виїхав - це вже "тимчасово відрізаний шмат", бо вони і зараз не мають "такого колективного досвіду", і потім будуть приречені втратити ті "безмежні можливості для самореалізації, які появляться тут зразу з моменту перемоги". Це просто несправедливо.

Зараз служити Україні і "проживати спільний, колективний досвід" української громади можна і в Україні, і в статусі отримувача тимчасового притулку в країнах ЄС. Кому що більше до снаги. В ідеалі - хто де почуватиметься найкориснішим своїй країні, з урахуванням всіх особистих обставин і особливостей. Головне, обравши "аргумент" для себе, не претендувати на його загальну значущість. :)

Оригінальний пост

Навіщо залишатися в Україні, якщо не відчуваєш себе достатньо корисним у соціальній, державній чи військовій сфері? Важко зрозуміти де проходить межа між персональним (часто можливостями) та колективним (часто обов‘язками)?

Існує важливий аргумент проти виїзду з країни, навіть якщо раціонально здається, що там є змога бути більш корисним з меншими персональними ризиками.

Залишатися в Україні - це перш за все проживати спільний, колективний досвід, який у майбутньому буде детермінуючим в процесі творення Української ідентичности, визначенні векторів соціального та державного розвитку.

Банально, людям, які не матимуть такого колективного досвіду потенційно буде важче інтегруватись та відчувати новий соціальний контекст у країні, яка вже ніколи не зможе бути такою, як була до 24 лютого 2022 року. Такий колективний досвід можна отримати лише проживаючи усе це разом. І так, між людьми, що виїхали та тими, що залишились, між людьми, що воювали та тими, що ні виникне багато кліважів у наслідок різних реальностей та контекстів у яких ці люди існують. З цими кліважами нам, як соціуму, необхідно буде працювати.

Щоб бути частиною України - потрібно бути в Україні. Інакше є ризик створення нової діаспори всередині країни, такої умовної «Канади», що може бути навіть більш українською, але все ж не Україною.

Першоджерело - https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid023ezMKcQcJ6mPv3yEvGVvzNCF6VzzLEwZDCxtduANbsq9CByZJU27aTDJU4mk7W3ml&id=100001914772403

BY НаЧистоту