НаЧистоту

Релігійно-політичне

Подумалось.

Релігійне і політичне дуже схоже. Навіть висновки моєї магістерки багато в чому були про це. І політики, і пастори мають певний «електорат». У випадку політиків - це очевидно, у випадку пасторів не так очевидно, бо має інші забарвлення.

І тим, і тим часто потрібно говорити на теми, які їм не дуже близькі, але питання змушують формувати певну думку про певне питання. І ці нескінченні питання про дошлюбні стосунки чи новомодні штуки завжди з‘являються у розмовах, питаннях-відповідях. Зазвичай вони «залітають» у розмову через «а чи можна..» чи «а що ви думаєте про…» і заповнюють собою увесь простір.

І в цьому процесі залишаються відкритими питання:

1. Чи кожне питання має зміст? (особливо, якщо воно і так завжди обговорюється)
2. Як і хто має звертати увагу на те, що залишається неозвученим?

І ось з цим неозвученим завжди складніше. Бо зазвичай ці питання в більшій чи меншій мірі вибиваються з певного усталеного наративу. Але якщо про це не говорити, то залишається небезпека не обговорювати важливі питання, а говорити і озвучувати те, що хочуть чи звикли чути люди.

Щось подібне спостерігається і з настанням повномасштабного вторгнення. Загальний наратив змінився на проукраїнський, патріотичний. Це вже не є предметом обговорення, а радше правилом і умовою входу. І як не дивно, ми це спостерігаємо і в політичному, і релігійному.

Але заглиблюючись чи ставлячи питання, які виходять за рамки очевидних маркерів (2014р, Сковорода, Шевченко, Чорновіл) чи знайдемо ми глибину? Бо глибина і особистий досвід будуть завше впливати на те, що і як ти говориш. У релігійному сенсі сильною стороною є історія гонінь, що є спільною для різних течій християнства. Це те, що найбільше відгукується. Знаю, бо і сам формувався багато в чому через це.

Але навіть за час повномасштабного вторгнення у декого досить швидко завершились теми для обговорення і вкорінення цієї українськості. Бо пул тем не виходить за межі контексту (вторгнення) і загальних маркерів. А тут є однозначна схожість між релігійним і політичним: про це потрібно говорити, але що? І ось це «але що» є великим викликом на довгу дистанцію. Для цього потрібно навчатися і заглиблюватися. Але чи справді ці люди вважають, що це важливо і потрібно? Що воно вартує того часу, щоб перейти з лозунгів і загальних тез на глибші обговорення, які будуть своєрідними «жертівниками» у нашій душі?

Не знаю. Це є виклик і питань тут вистачає:

1. Як не відкидати те, що випадає з загального наративу? (це стосується і тих, хто ставить питання і тих, хто відповідає)
2. Як говорити глибше і змістовніше про те, що «на слуху»?
3. Як ставити питання, які будуть викликом, а не перетворяться у черговий панівний наратив?
4. Як вчитися говорити і запитувати про те, що важливо, а не те, що звучить постійно?
5. Які саме теми є неозвученими чи недоговореними, хоч про них говорять?

www.tg-me.com/us/НаЧистоту/com.na4usto/235

419 viewsOct 7, 2023 at 15:10

Релігійно-політичне

Подумалось.

Релігійне і політичне дуже схоже. Навіть висновки моєї магістерки багато в чому були про це. І політики, і пастори мають певний «електорат». У випадку політиків - це очевидно, у випадку пасторів не так очевидно, бо має інші забарвлення.

І тим, і тим часто потрібно говорити на теми, які їм не дуже близькі, але питання змушують формувати певну думку про певне питання. І ці нескінченні питання про дошлюбні стосунки чи новомодні штуки завжди з‘являються у розмовах, питаннях-відповідях. Зазвичай вони «залітають» у розмову через «а чи можна..» чи «а що ви думаєте про…» і заповнюють собою увесь простір.

І в цьому процесі залишаються відкритими питання:

1. Чи кожне питання має зміст? (особливо, якщо воно і так завжди обговорюється)
2. Як і хто має звертати увагу на те, що залишається неозвученим?

І ось з цим неозвученим завжди складніше. Бо зазвичай ці питання в більшій чи меншій мірі вибиваються з певного усталеного наративу. Але якщо про це не говорити, то залишається небезпека не обговорювати важливі питання, а говорити і озвучувати те, що хочуть чи звикли чути люди.

Щось подібне спостерігається і з настанням повномасштабного вторгнення. Загальний наратив змінився на проукраїнський, патріотичний. Це вже не є предметом обговорення, а радше правилом і умовою входу. І як не дивно, ми це спостерігаємо і в політичному, і релігійному.

Але заглиблюючись чи ставлячи питання, які виходять за рамки очевидних маркерів (2014р, Сковорода, Шевченко, Чорновіл) чи знайдемо ми глибину? Бо глибина і особистий досвід будуть завше впливати на те, що і як ти говориш. У релігійному сенсі сильною стороною є історія гонінь, що є спільною для різних течій християнства. Це те, що найбільше відгукується. Знаю, бо і сам формувався багато в чому через це.

Але навіть за час повномасштабного вторгнення у декого досить швидко завершились теми для обговорення і вкорінення цієї українськості. Бо пул тем не виходить за межі контексту (вторгнення) і загальних маркерів. А тут є однозначна схожість між релігійним і політичним: про це потрібно говорити, але що? І ось це «але що» є великим викликом на довгу дистанцію. Для цього потрібно навчатися і заглиблюватися. Але чи справді ці люди вважають, що це важливо і потрібно? Що воно вартує того часу, щоб перейти з лозунгів і загальних тез на глибші обговорення, які будуть своєрідними «жертівниками» у нашій душі?

Не знаю. Це є виклик і питань тут вистачає:

1. Як не відкидати те, що випадає з загального наративу? (це стосується і тих, хто ставить питання і тих, хто відповідає)
2. Як говорити глибше і змістовніше про те, що «на слуху»?
3. Як ставити питання, які будуть викликом, а не перетворяться у черговий панівний наратив?
4. Як вчитися говорити і запитувати про те, що важливо, а не те, що звучить постійно?
5. Які саме теми є неозвученими чи недоговореними, хоч про них говорять?

BY НаЧистоту